ІСТОРІЯ БЛУДНОГО СИНА – це про повернення до себе, а не про повернення минулого. Життя невтомно кидає виклики кожному, вносить коректури в конкретні людські долі, змушуючи до вибору.
Мабуть, ціле “мистецтво жити” – це уміння приймати правильні та вчасні рішення. Вдається не завжди. І тоді – суцільні манівці, автостради втеч, магістралі надуманих ідеологій з метою самовиправдання. Аж до моменту, коли людське нутро починає відчувати голод – болючий, пронизливий, невгамовний. І далі – знову час для вибору: втікати від себе голодного чи повернутися до себе насиченого? Біда лише в тім, що інколи людина дозволяє власним ілюзіям здолати власну свободу, а відтак, замість себе намагається повернути своє минуле.
Минуле ж таки минає… Особистість залишається. І її можна наситити – широко розпростертими обіймами, в яких людина знову відчуває себе любленою, комусь потрібною, чогось вартою. Гідність людської особи вимагає артикуляції безумовної та безмежної по відношенню до себе любові. Інакше – кілометри загублених доріг, вічності прогайнованих можливостей, наскрізна чужина, порожній вітер і ріки вавилонські…
Блудний син повертається іншим – мудрим. Попередній минув, загубився на стежках повернення домів. Однак, повертатися довелося не лише йому. Неможливо повернутися лише до Батька – до джерел власної ідентичності. У нетрях особистих страхів і в гаморі бурхливих амбіцій необхідно відшукати ще й свого Брата. І не лише віднайденому синові, але й тому, який, здається, ніколи не губився. Бо джерело, як і дійсність, у них єдине. Стежки в житті виявилися іншими.
Нам не відомо, яке рішення прийняв старший брат. Сподіваємося, Батькова любов була достатньо переконливим аргументом і для його зцілення. Сподіваємося… Притча, однак, не завершилася. Як зрештою, здається, неможливо завершити людське життя, тупо вписуючи його в рамки заздалегідь написаного сценарію. У людській історії завжди залишається простір для свободи, для надії…
